vladtsap

я полюбив гори

історію варто почати з того, що я не розумів фішки походу в гори, коли тобі важко, все болить, вночі холодно, немає свіжозвареної їжі та взагалі це якось так некомфортно все. не розумів досить довго і кожен раз ходив з надією, що ось-ось, зараз обов’язково зрозумію — з такою думкою я навіть зайшов в Доломіти на 5 днів, і все ще не відчув того кайфу, про який розказували всі навколо. масштаб і краса гір також не сильно вражала мене, оскільки змалку їх бачив і це стало звичним уже.

так було до останнього походу, від якого я неймовірно кайфанув. бачу кореневу причину цього в ставленні та життєвих викликах навколо. бо цього разу я йшов, знаючи, що змерзну вночі, знаючи, що буде важко і що там такі ж гори, які були раніше :D і все ж хотів йти. йти, щоб відпочити.

це такий сильний детокс від того, що ти звик і що тебе тримає залежним: постійна комунікація, соціальні мережі, кава, яку обожнюєш, однак яка стала символом продуктивності та готовності йти в життєві виклики. не, серйозно, у кожен похід я ставлю телефон в авіарежим, від початку і до кінця, бо світ не зміниться за ті два-три дня, поки мене не буде. телефон десь реально тримає тебе на інформаційній «голці» і повністю дисконект так сильно розслабляє. чисто використовуєш телефон тільки як фотоапарат.

та, серйозно, я не п’ю кави у походах, щоб побути у ментальному спокої. не знаю як це пояснити нормально, але для мене це так працює.

серйозно, я заставляю себе не думати над тасками, завданнями чи найближчими планами — і це теж так розряджає думки. у такі періоди ти максимально відчуваєш свій організм і ніби з’єднуєшся з ним по-особливому.

за такі походи ти до речі маєш час як наодинці, так і в спілкуванні, коли ти дізнаєшся більше про людей, бачиш їх у важких ситуаціях, бачиш їх справжніми.

і це такий кайф — бути відпочилим. це таке незвичне відчуття вчитися писати на клавіатурі, що телефону, що ноута, ніби ти все життя вмів, а потім забув). це так незвично брати свій рюкзачок для міста та дивуватися який він маленький і легкий) це так класно мати чистий розум і бути готовим йти у чергові виклики, однак в разів п’ять сміливіше, аніж завжди.

це ще дуже великий момент довіри свого життя Богу, бо у такі моменти ти бачиш що тебе чекає попереду і розумніше було б на тих вихідних попрацювати, але ти довіряєш своє майбутнє Ісусу настільки, що готовий піти в похід, щоб оновитися з силами, знаючи що Він все розрулить на твою користь.

і та, тут теж було холодно, було важко підніматися моментами, і ще багато мінусів можна знайти, але це просто абсолютний нуль у порівнянні з отриманим відпочином, чудесними людьми та приємною втомою після. то тільки треба піти в похід, щоб зрозуміти)

я досі люблю море сильніше.
а відтепер ще й кайфую від гір)